Соціологія для дистанційного

Тема: Соціологія як наука і навчальна дисципліна

ВСТУП.

Запропонований вам курс з Соціології викладається як обов'язкова дисципліна введена Міністерством освіти України для всіх вузів 1 – 2 рівнів акредитації.

Термін «соціологія» означає – наука про суспільство. Походить від латинського «societas» та грецького «logos» – вчення про слово.

Це наука про закономірності розвитку та функціонування соціальних систем, як глобальних (суспільство взагалі) так і частин. Соціологія вивчає зв'язки різних суспільних явищ, загальні закономірності суспільної поведінки людей.

Ми з вами будемо розглядати соціологію, як науку, яка вивчає соціальні явища і соціальні відносини суспільного життя, тобто як самостійну науку поряд з іншими видами знань про суспільство – філософією, історією, культурологією, політологією.

1.Передумови появи соціології, її філософська та наукова основи.

Не дивлячись на те що соціологія наука досить молода( виникла в XIX ст.), найдавнішніми поза науковими формами відображення та пояснення людського буття в суспільстві були міфологія та епос.

В них розглядалися питання створення світу, суспільства, питання походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.).

Епос відрізняється від міфа.

Епос – більш зріла форма соціологічного знання. Гомерівська епоха XII-VII ст. до нашої ери.

Стародавня Індія Махабхаратта друга половина II тисячоліття до нашої ери.

В центрі епосу людина герой ( істота або вимишлений персонаж):

· Відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

· Істота, час, територія своя та ворогів.

· Суспільні відносини відображають реальні тогочасні відносини в суспільстві.

В міфах вигадка створює реальність.

VII ст. до нашої ери виникнення філософії як синкретичного знання.

Розвиток соціологічних знань в складі філософських систем:

Платон, Демократ, Аристотель розробляли суспільне вчення фундаментальні роботи про суспільство.

Платон – Держава, Закони.

Аристотель – Політика, Етика.

Геродот – батько історії – систематизація матеріалу

Антична культура заклала основи європейської цивілізації від якої беруть початок сучасні науки в тому числі і соціологія.

Античні соціальні відбивали залежність людини від природи і держави, що в кінцевому рахунку виступало як фатум, доля, жорстокий рабовласницького суспільства.

Концепції середньовіччя дещо змінюють погляд на людину і суспільство.

Християнський провіденціоналізм поєднується з земним суб'єктивізмом, що відображалось у вчені про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним.

Раннє середньовіччя представлене мислителем Аврелієм Августином (Блаженним) (354-430) він створив концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. Історія і суспільство розглядались як реалізацію волі Бога.

Пізнє Середньовіччя було представлено поглядами Томи Аквінського (1225-1274) та інших прихильників теологічної доктрини.

Відродження змінює погляд на людину і на її місце в світі. Суспільство розглядається через призму творчого начала в людині. В ХІІІ - ХV ст. знов в центрі уваги культурологічні і соціальні проблеми античності, гуманістів: Данте Аліґ’єрі, Петрарка, Лоренцо Вала висвітлюють суспільні відносини. М.Макіавелі створює теорію абсолютиського аморалізму – пише роботу «Государ».

В XVI-XVII ст. з'являються утопічні ідеї соціалізму Т.Мора (1478-1535), Кампанели (1568-1639). Розглядаються питання особистої та приватної власності.

В епоху Нового Часу низка філософів розробляє соціологічні теорії, які отримали назву «Теорії суспільного договору». Так Томас Гоббс(1588-1679) в роботі «Левіафан» держава стримує людей від нелюдських дій і гарантує безпеку життя людям, які за це повинні віддавати їй частину своєї свободи – служити виконуючи певні обов’язки.

Джон Локк (1632-1704) вважав, що люди живуть в суспільстві заради власної вигоди, тому, як тільки в сумісному існуванні можливе забезпечення природних прав кожної окремої людини. Його погляди були використані при написані конституції США.

Ж. Ж. Руссо (1712-1778) в Суспільнім договорі розглядає причини нерівності між людьми та пропонує шляхи їх подолання.

Вальтер, Ф Бекон, І Кант, В. Гегель, Дж. ст. Міль і багато інших філософів займались питанням розвитку суспільства і закономірностями його функціонування.

На початку XIX ст. починається позитивіський етап розвитку філософії, безпосереднє використання філософського знання для практичних потреб різних галузей науки і суспільного життя.

О. Конт (1798-1857) засновник позитивістського напряму в філософській думці виділяє з філософії та інших джерел знання інформацію про суспільство і розробляє засади науки соціологія.

Свої погляди він виклав в шеститомній праці «Курс позитивної філософії» та чотиритомній «Система позитивної політики».

Основний зміст принципів О. Конта:

Þ При вивчені соціального життя не слід покладатися на здогадки, потрібно використовувати спостереження та порівняльні методи;

Þ Вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, воно завжди відносне нашого становища в соціальній сфері;

Þ Все існує лише в мірі доведеній наукою, тобто коли вивчаються реальні факти суспільного життя;

Þ Існує взаємозв'язок соціальних елементів, частин і підрозділів суспільства: окремих людей, груп, спільнот.

Послідовниками О. Конта були Дж. Міль, Г.Спенсер. Саме Г.Спенсер заклав основи структурно-функціонального напряму в соціології. Певну роль відіграв К.Маркс розповсюджуючи теорію суспільно-економічних формацій, Е. Дюркгейм, М.Вебер, П. Сорокін та інші представники філософської і наукової думки активно залучились до розробки нової науки.

2.Структура соціологічного знання: категорії, закономірності, методи.

Соціологія - наука про становлення та функціонування соціальних спільнот, з яких складається суспільство і які взаємодіють між собою. Тобто соціологія вивчає суспільство як цілісний організм, механізми виникнення функціонування та розвитку суспільства. Соціологія вивчає суспільство через призму діяльності людини, її інтересів, цінностей, потреб.

Об'єктом соціології - є суспільство як цілісна соціальна реальність;

емпірична надана реальність, що вивчає ту чи іншу соціального життя; розвиток і функціонування суспільства; та такі об'єктивні явища суспільства, як соціальні відносини, соціальні зв'язки, соціальні організації, соціальні інститути тощо.

Кожна наука на рівні з об’єктом має свій предмет, який за часту різниться з об’єктом. Предмет науки – це результат теоретичного обґрунтування, яке дає змогу виділити закономірності розвитку і функціонування об'єкта, що вивчаться, які є специфічними тільки для цієї науки.

Предмет соціології – є загальні і специфічні закони чи закономірності розвитку і функціонування історично визначених соціальних систем, механізми дії та форми вияву цих законів у діяльності особистостей, соціальних груп, класів, народів.

Специфіка соціології в тому, що кожний вияв людської життєдіяльності вона вивчає в соціальному контексті, у взаємозв'язку з усім суспільним організмом, як цілісною системою, у взаємодії різних сторін, рівнів, підсистем.

У суспільстві функціонує багато різних типів соціальних спільнот. У процесі між ними виникли сталі зв'язки і відносини – закони.

Соціальний закон – відносно сталі і систематично відновмовані зв'язки і відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними групами а також між суспільством і соціальною організацією, трудовими колективами, суспільством і родиною, суспільством і особистістю, містом і селом, соціальною організацією та особистістю і т. д.

Соціальний закон має такі ознаки:

§ може діяти лише за певних умов;

§ за цих умов закон діє всюди без будь яких винятків;

§ умови за яких діє закон, реалізуються не повністю а частково.

Під структурою соціологічного знання розуміють систему взаємопов’язаних уявлень, понять, поглядів, теорій соціальних процесів різних рівнів (окремих людей так соціальних груп і суспільства в цілому). Це упорядкована система знань про суспільство як динамічно функціонуючий організм.

Відповідно до цього в межах соціології розрізняють відносно самостійні галузі знання:

· теоретична соціологія;

· фундаментальна соціологія;

· прикладна соціологія

· емпірична соціологія.

До основних категорій і понять соціології відносяться такі, що виражають особливості соціальної дійсності, загальні закономірності розвитку соціальних явищ, які становлять об’єкт науки. До них відносяться:

· Соціальне – це сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, що формуються в процесі спільної діяльності індивіда чи спільнот, за конкретних умов і виявляються в їхніх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищ і процесів суспільного життя.

· Соціальна спільнота -

Соціологія вивчає суспільні явища використовуючи певні методи. Вони забезпечують об'єктивність і надійність отриманих результатів.

Три основні вимоги наукової методології:

I. Принцип емпіризму – використання емпіричних процедур з метою встановлення об'єктивної достовірності одержаних у дослідженнях фактів та узагальнень;

II. Теоретичне обґрунтування (пояснення) одержаних результатів, які дають змогу розкрити принципи, що лежать в основі емпіричних фактів і водночас включати ці факти в систему теоретичного знання;

III. Нейтральність соціології, незалежність її від будь яких заангажованих установ, які за звичай пропонують різні класи і партії у суспільстві;

Як казав Е. Дюркгейм – Метод соціології не залежить від будь якої філософії…

Три види досліджень:

ØРозвідувальне – аспекти інтерового;

ØОписове – більш складне, при вивчені великих груп, колективів потребує поєднання методів для встановлення зв'язків;

ØАналітичне – не лише описує явища, але й шукає причинно-наслідкові зв'язки;

В усіх видах досліджень соціологія користується методами принципового емпіризму; теоретичного обґрунтування; цілісна нейтральність соціології.

Умови необхідні для розвитку соціології:

o Сприятливий політичний клімат, коли можливі об'єктивне відображення невирішених проблем розвитку, свобода досліджень і публікації їх результатів.

o Теоретична нейтральність, тобто неупередженість у розробках та емпіричних соціальних дослідах.

o Соціологія не повинна бути сліпим виконавцем соціальних замовлень.

o Об'єктивне відображення протиріч, невирішених проблем соціального розвитку.

o Наявність загально значимих соціальних проблем.

3

Функції соціології – основні обов'язки перед суспільством, важливі напрямки і сфери діяльності цієї науки:

üТеоретична – концентрація, пояснення, поповнення і збагачення існуючого, соціологічного знання, розробка законів і категорій цієї науки на основі дослідження соціальної реальності;

üОписова – систематизація, опис, нагромадження отриманого дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок, різних наукових звітів, статей, книг;

üІнформаційна – видача соціологією соціальних прогнозів, соціологічне дослідження завершується обґрунтуванням короткостроковим або довгостроковим прогнозом об'єкта, який досліджується;

üІдеологічна – участь соціології в ідеологічному житті суспільства.

У соціологічній діяльності всі її функції працюють в єдності.

Це основні функції, але деякі автори відзначають ще пізнавальну, критичну, виховну, інструментальну, світоглядну функції.

Соціологія тісно співпрацює з різними науками, такі як соціальна філософія, економічна теорія, політологія, етнографія, культурологія тощо. Тому і утворюються різні галузі соціології, такі як соціологія політики, влади, міжнародних відносин і т. д.

Значення соціології для інших наук в тому , що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структуру, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різних сфер.

Структура соціального знання, роль соціології. Соціологія дає теоретичне і емпіричне знання фундаментального та прикладного порядку.

Існує теоретична, функціональна, прикладна та емпірична соціологія.

Теоретична і прикладна соціологія відрізняються об'єктом чи методом, а метою яку ставить перед собою соціологія.

Теоретична вивчає закони.

Прикладна – процеси.

Макро соціологія вивчає суспільство.

Мікро – соціальну поведінку, механізм між особових відносин.

Методи якими користується соціологія:

Þ Структурно-функціонального аналізу;

Þ Системного аналізу;

Þ Статистичного аналізу;

Þ Порівняльно-історичний метод;

Þ Збору та аналізу соціальної інформації.

ТЕМА №2: Суспільство: сутність та суперечливість розвитку

1

Суспільство – це діяльність спілкування людей.

Це фундаментальна категорія соціології, саме вона повинна відповісти на питання: Що таке суспільство?; Причини його виникнення; В чому його сутність і основні засади його розвитку.

Суспільство – це люди, які чимось об'єднані, тим, що дає змогу відрізняти наших від чужих.

Для людини суспільство є необхідним і вигідним. Суспільство можна уявити, як дещо ціле, організоване, правила якого краще не порушувати, якщо хочеш в ньому залишатися. Тому що вона є певна сила, яка здатна покарати за протистояння їй.

Але, як казав К. Маркс, яким би не була форма суспільства. Суспільство – продукт взаємодії людей.

З точки зору соціології СУСПІЛЬСТВО – це особливий, надзвичайно складний вид організації соціального життя.

Воно охоплює багатоманітність стійких соціальних взаємодій, всі інститути та спільноти, що локалізовані в рамках конкретних державно-територіальних кордонів.

Суспільству властиві такі механічні саморегуляції, які дозволяють йому підтримувати свою цілісність, впорядковувати відносини між інститутами та спільнотами, інтегрувати соціальні новоутворення та підкоряти своїй логіці поведінку основної маси населення, схиляючи людей, що живуть на відповідній території, відтворювати в своїх діях єдину тканину численних соціальних взаємодій.

Основні риси суспільства:

· Наявність території на якій відбувається консолідація соціальних зв'язків.

· Універсальність – включає в себе всю багатомірність соціальних зв'язків, всі соціальні інститути та спільноти в рамках певного територіального простору.

· Автономність – спроможність існувати самостійно. Це досягається за рахунок високого рівня внутрішньої саморегуляції.

· Інтегративність – цілісність, єдність загальної системи цінностей (традицій, норм, законів, правил), тобто культури.

Соціальна система – сукупність усіх суспільних відносин, пов'язаних певними чинниками. Суспільство, як цілісна система має внутрішню структуру.

Підсистеми суспільства:

ØПравова;

ØДемографічна;

ØЕкономічна;

ØПолітична: - діяльність державних організацій, політичних об'єднань, партій;

ØДуховна – розвиток і взаємодія суспільної свідомості філософії, науки, мистецтва, релігії, права;

Кожна з підсистем складається в свою чергу з бланків, елементів, які виконують свої функції в структурі цілісного соціального організму.

Класифікація суспільств:

vДописемні – знаряддя праці, примітивні малюнки;

vПисемні – володіють азбукою, фіксація звуку у матеріальних носіях;

vПрості – немає керівників і підлеглих, багатих і бідних, первісні племена (кровно-родові зв’язки, родоплемінна організація суспільства, немає майнової диференціації (не спільне), немає класів і держави);

vСкладні – (широкі і різноманітні зв'язки між людьми, соціальні розшарування (класи, верстви, багаті-бідні, керівники-підлеглі), багаторівневе управління суспільством через державу);

Основа диференціації – кількість рівнів управління та ступінь соціальної диференціації. З появою складного суспільства в світі формуються окремі країни, держави.

За характером способу здобуття засобів для існування суспільства ділиться на: традиційне, індустріальне і постіндустріальне.

Традиційне

Індустріальне

Доіндустріальне-аграрне (6 тис. років тому) - за допомогою знарядь праці створюються продукти яких не було в природі

250 років тому звязані з научно-технічним прогресом, зявляються в Англії. І

Простосуспільство: збирачі, землероби - з землеробством пов'язують утворення держави, писемності, міста, класи, зявляються монархи.

Мисливці, скотарі - поведінка індивіда жотско контролюється регламентованими звичаями, нормами та соціальними інститутами.

Індустріалізм:

використання новітніх джерел епергії, впровадження праці машин;

швидкі соціальні зміни, великі суспільства (наддержави);

урбанізація населення (живуть в містах або навколо них);

немає жорсткої соціальної диференціації (бідний стає багатим і навпаки);

слабкі родинні зв'язки;

традиційна релігія втрачає своє значення;

освіта, як самостійний важливий інститут.

Постіндустріальне, це таке, в якому основним товаром стає інформація, збільшується роль освіти, університетів і науковців. Воно знаменує якісний стрибок у розвитку продуктивних сил, перехід до нових технологій, становлення нових соціальних відносин на базі інтелектуалізації, комп'ютеризації, ресурсо зберігання тощо.

Місце людини в суспільстві більше не обмежується класовими, расовими, гендерними, віковими та іншими показниками, головним стає досвід в діяльності і талант. Розвиток інтернет технологій знімає навіть географічні обмеження для працевлаштування і здійснення бізнес діяльності.

1

Суспільство складається з індивідуальних соціальних груп, індивід – рівні розвитку моральної свідомості:

üДоморальний – дитина керується своїми егоїстичними міркуваннями або, щоб уникнути покарання;

üКонвенціональна мораль 0 орієнтація на завдані зовні норми і вимоги;

üАвтономна мораль – характерна орієнтація на стійку внутрішню систему принципів;

Умови за яких суспільство вважають суспільством:

§ Постійна територія;

§ Поповнення суспільства завдяки власному дітонародженню;

§ Розвинена культура;

§ Політична незалежність.

2

Погляди філософів на суспільство охоплювали різні сторони цього явища:

1. Платон – самостійна реальність.

2. Аристотель – втілення соціального інстинкту людини.

3. Стооїки – держава богів і людей. Епікур – результат свідомої угоди між окремими людьми про устрій суспільного життя.

Середньовіччя – промисел Божий.

4. Т. Гобс – штучне утворення заради подолання «Війни всіх проти всіх».

Гегель – реальний процес життєдіяльності людей в основі якого втілена абсолютна ідея.

К. Маркс – сукупність історично обумовлених форм діяльності людей.

М. Вебер – вважав, що в створенні суспільства рівнозначно приймають участь духовні чинники.

Е. Дюркгейм – суспільство – надіндивідуальна духовна реальність, в основі якої колективні уявлення.

Пасонс – суспільство – це система відносин між людьми, в основі яких норми і цінності.

Історична концепція П. Сорокіна – суспільство – це еволюція типів культури.

2.1.

Потреби та інтереси людей:

Þ ПРИРОДНІ – соціальні потреби задоволення яких потрібно для збереження і виробництва життя людини, як біологічної істоти.

Þ ІСТОРИЧНІ – соціальні духовні задоволення яких необхідно для відтворення і розвитку людини, як соціальної істоти.

Виходячи з вищесказаного ми можемо судити про неоднозначність і суперечливість характеру суспільного розвитку.

В зв'язку з цим існують різні критерії суспільного розвитку. Довгий час таким критерієм був розвиток виробничих сил. Нині критерієм вважається приведення суспільного устрою до природничої сутності людини.

Гуманізація – зміна ролі людини в усіх сферах суспільного життя.

2.2

Глобальні проблеми – проблеми, які охоплюють всю земну кулю. Вони пов'язані з різними сторонами життєдіяльності людини – це загострення протиріч суспільного розвитку, як результат діяльності людей. Це – низький рівень впровадження ресурсу – енергозберігаючих технологій, швидка урбанізація населення, варварське ставлення до природи, демографічний вибух, СНІД, наркоманія. Всі ці проблеми становлять загрозу в масштабах людської цивілізації.

3

Суспільний прогрес – поступовий розвиток, удосконалення цивілізації, як суспільного явища – розвиток науки, техніки, продуктивних сил у цілому, суспільний розподіл праці, розвиток і збагачення матеріальних і духовних відносин, матеріальні і духовні культури суспільства, збільшення матеріальних і духовних багатств.

3.1.

Негативні прогнози зв'язані з глобальними проблемами. Вони діляться на:

4

Україна в стані морального занепаду!!!

1. Втрата суспільством соціальної совісті, як індикатора соціальної відповідальності особистості.

2. Занепад соціально-побутової моралі. Втрачається розуміння культури, як системи плідних для людської еволюції заборон і стримувань, як зони перетворення нижчих імпульсів у вищі.

3. Асиметрія у розумінні свобод і демократії, прав людини.

Розкріпачення духу перетворилось вседозволеність і вульгарність.

Чинники морального занепаду:

ª Світові процеси, зв'язані з втратою людиною розуміння свого призначення;

ª Спустошення XXст., які зазнала Україна і які мали страшні демографічні, соціально-економічні, духовні і моральні наслідки;

ª Низький етичний рівень переважної частини пострадянського керівництва, яка керує нині Україною;

ª Розчарування і дезорганізація під впливом соціально-економічних катастроф 90-х років;

ª Демістифікація радянських часів, втрата для масової свідомості сенсу життя, зростання психічного дискомфорту мас.

Соціальний прогрес здійснюється в результаті вирішення протиріч.

Д. З. Пічі, ст.. 62-82.

Тема:№3 Соціальна структура та соціальна стратифікація.

1. Поняття структури суспільства та її складові елементи

Соціальна структура суспільства – це сукупність його елементів і взаємозв'язків. Основою соціальної структури суспільства є статуси і ролі. Докладно про ці поняття ми будемо говорити в майбутньому. Статус – це деяка статичність, стабільність, визначеність.

Роль – це динамічність, рухомість. Зв'язано це з тим, що статус складається із ролей, а ті із сукупності прав і обов'язків, які за традицією суспільство закріплює за статусом.

Права і обов'язки визначаються соціальними нормами. Суспільство утворює сукупність пустих статусів, тобто не заповнених людьми. Якщо заповнити статус «СТУДЕНТ» людьми та одержати велику соціальну групу – «СТУДЕНТВО».

Чим розвинутіше суспільство – тим більше в ньому статусів.

В сучасному суспільстві налічується професійних статусів біля 40000, сімейно шлюбних відносин понад 200, політичних, релігійних, економічних, демографічних декілька сотень.

Соціальні статуси пов'язані між собою соціальними функціями, які проявляються через соціальні відносини. Соціальні статуси пов'язані один з одним, але не взаємодіють між собою. Взаємодіють між собою тільки суб'єкти, які володіють певним статусом – люди.

Соціальні відносини зв'язують між собою статуси, але реалізуються ці відносини через людей – носіїв статусів. І хоча статуси безпосередньо не вступають в соціальні відносини - вони головним чином визначають зміст і характер цих відносин.

Людина дивиться на світ і ставиться до інших людей відповідно до свого до свого статусу.

Закономірність – чим більше розповсюджений статус в суспільстві, тим нижче його ранг.

Висота рангу статусу:

Високий 1. Міністр Низький

2. Ректор

3. Декан

4. Зав. Кафедри

5. Професор

6. Доцент

7. Асистент

8. Студент

9. Абітурієнт

Соціальна роль – динамічна характеристика статусу – це модель поведінки, орієнтованої на даний статус, на виховання прав і обов'язків, які приписані статусу.

Але правила поведінки – соціальні норми характеризують не статус а роль, яка має справу не з соціальними відносинами, а з соціальною взаємодією.

Існує проміжна ланка між статусом і роллю – це еспектація – це очікування людей. Соціальні ролі можливі за умов:

o Очікування членів групи, функціонально зв'язаних з даним статусом;

o Соціальні норми, які фіксують коло вимог до виконання цієї ролі;

Кожний індивід може самоутвердитись, самореалізуватись як особистість зайнявши той чи інший статус, і виконуючі необхідні соціальні ролі в результаті інтеграції в різні колективні утворення – соціальні групи. Групи бувають стійкі, нестійкі, малі, середні, великі, формальні і неформальні.

Соціальні спільноти – це емпірично фіксовані, реально існуючі об'єднання індивідів, які є відносною цілісністю, що може виступати як об'єкт соціального впливу, воно знову виникає за певними характеристиками, не завжди притаманними окремим індивідам.

Основні умови формування соціальних спільнот:

· Умови соціальної реальності, які вимагають об'єднання людей;

· Спільні інтереси значної кількості індивідів;

· Розвиток державності і виникаючі разом з нею форми організації людей;

· Спільна територія, яка передбачає можливість міжособистісних контактів;

Показники соціальної спільноти, як цілісності:

vУмови життєдіяльності;

vСпільні інтереси взаємодіючих індивідів;

vПрихильність конкретних соціальних інститутів і цінностей;

vСоціальні професійні характеристики індивідів;

vПриналежність до історичних складених територіальних утворень;

2

Соціальна стратифікація – ієрархічно організована система соціальної нерівності, яка відображає вертикальну диференціацію суспільства на основі певних рангових параметрів.

Ця система існує в певному суспільстві в даний проміжок часу. Суспільство поділяється на пласти з різними можливостями доступу до ресурсів, багатства і влади. Тобто одні переживають у більш превімиїрованому стані ніж інші.

І нам для того, щоб зрозуміти як функціонує і розвивається суспільство, необхідні наукові знання, щодо характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними.

Особливості стратифікації:

à Вищі верстви знаходяться у становищі ніж нижчі;

à Верхні верстви небагато чисельні;

Існують три підходи до пояснення соціальної нерівності:

Функціоналістьска школа. Нерівність виникає завдяки диференціації соціальних функцій, які закріплюються за різними групами в процесі суспільного поділу праці. Ця нерівність організовується та відтворюється суспільством за критеріями: за рівнем доходу, який одернується за виконання своєї функції; освіта; володіння політичною владою; соціальний престиж.

В такий підхід суспільство спрямовує прагнення амбіції людей на досягнення статусів, які дають максимальну користь для нього і максимально комфортне становище для особистості.

Чим складніша соціальна роль, тим менша кількість людей може її виконувати і тим більш блага.

Отже соціальна стратифікація – необхідне, неминуче і універсальне явище, пов'язане з природною різноманітністю соціальних ролей.

Але функціоналізм критикувався за те, що особи які обслуговують еліту отримують за свою працю набагато більше ніж їх колеги в звичайних умовах.

Конфліктологічний підхід – соціальна стратифікація виникає з боротьби груп, з конфлікту між ними. Її визначають інтереси тих хто знаходиться при владі. Тому стратифікація несправедлива і утруднює нормальний розвиток функціонування суспільства.

К. Маркс – становище груп у процесі матеріального виробництва. Панує той хто володіє засобами виробництва.

Вся історія – це історія боротьби класів суспільства.

Але й конфліктологічний підхід критикувався.

М. Вебер відмічав, що не тільки рівень доходів і реальна влада є основою нерівності, а й належність до тої чи іншої політичної партії.

М. Вебер говорив, що кожен з цих факторів може впливати на просування по соціальній драбині.

Ідею багатомірної стратифікації розвиває П. Сорокін. Він виділяє три види критеріїв – економічні, політичні, професійні ( люди, які належать до вищих верств в якомусь відношенні належать до тих самих верств і по інших параметрах.

Закриті стратифікаційні системи – рабство, кастовий стан.

Відкриті стратифікаційні системи – класи, базується на набутих статусах особистості – освіта, рівень доходів, допуск до прийняття владних рішень. Висока соціальна мобільність пов'язана з реалізацією соціального потенціалу особистості.

2.1.

Соціальна мобільність – переміщення індивідів чи соціальної групи з однієї рангової позиції в суспільстві в іншу. Буває по вертикалі і по горизонталі.

Соціальні ліфти - освіта ( засіб для створення мобільності в сучасному відкритому суспільстві ), військова служба, релігійна діяльність.

Закономірність - Під час революцій та інших соціальних потрясінь "соціальні ліфти" не працюють і тому до влади приходять випадкові, не завжди кращі люди.

А. Нобель – вважаючи ненормальним передавати у спадок великих багатств, заповів свої кошти фонду, який виплачує їх тим хто зробив найвидатніший внесок у науковий прогрес, а отже і людства в цілому, тобто тим у кого є підстави бути зачисленим до суспільної еліти і мати право не тільки на найвищу повагу, а і на володіння більшими матеріальними ресурсами.

Тема№4 : Соціологія особистості.

План

1. Об'єкт і предмет соціології особистості.

2. Особистість як суб'єкт і об'єкт соціальних відносин.

3. Соціалізація особистості.

1

Особистість є об'єктом досліджень соціології особистості.

Людина – найбільш широке поняття для визначення суб'єкта діяльності пізнання, спілкування, представник біологічного виду « Homo sapiens ».

Індивід – окрема взята людина як представник біологічного виду, соціальної спільноти, групи. Індивід має особливі риси які відрізняють його від інших представників цього виду.

Людина народжується індивідом.

Особистість – це стійка система соціально значимих властивостей, ознак і рис, яких набуває індивід у первинному суспільстві під впливом інститутів соціалізації, відповідної культури, конкретних соціальних спільнот і груп, до яких належить і життєдіяльність яких він залучений.

Особистість – це результат соціалізації: яку пройшла людина.

Індивідуальність – це те особливе, специфічне, яке відрізняє одну людину від інших людей, це як вроджені так і набуті в процесі індивідуального розвитку властивості.

Особистістю займаються різні галузі знань ( філософія, психологія, соціальна психологія, педагогіка ).

Соціологія розглядає особистість, як продукт і елемент суспільних відносин, як суб'єкта суспільного і власного життя, як учасника і представника певної соціальної групи, спільноти.

Предмет соціології особистості – особистість як суб'єкт і об'єкт соціальних відносин.

2

Як суб'єкт соціальних відносин особистість передусім характеризується її автономністю, певною мірою незалежністю від суспільства.

Це пояснюється наявністю внутрішнього світу особистості – потреб, інтересів, мотивів, соціальних установок, ціннісних орієнтацій, які визначають її поведінку в суспільстві.

Основні потреби – біологічні, соціальні. Із потребами тісно пов'язані інтереси.

Інтереси – це вибіркове ставлення особистості до об'єкта, зважаючи на його життєве значення й емоційну привабливість.

Інтерес – це націленість особистості на певні об'єкти, прагнення ближче їх пізнати, оволодіти ними.

Інтереси пов'язані зі світоглядом, життєвим і трудовим самовизначенням особистості. Інтереси виникають під впливом суспільних умов життя особистості, в процесі діяльності, спрямовані на задоволення тих чи інших її потреб. Саме інтереси спонукають особистість до діяльності в певному напрямку, активізують цю діяльність.

Інтерес виникає за наявності:

· Знань, якими вона володіє в певній сфері;

· Практичної діяльності в цій сфері;

· Емоційного задоволення, яке переживає з огляду на певні знання і види діяльності;

Інтереси поділяються:

üЗа змістом – навчальні, трудові, наукові, естетичні;

üЗа тривалістю – довготривалі, короткотривалі;

üЗа глибиною – глибокі, неглибокі;

üЗа впливом – дійовий ( який спонукає до дії ), пасивний ( не виявляє наполегливих спроб задовольнити цей інтерес і припиняє діяльність за наявності найменших перепинів);

Наряд з потребами і інтересами особистості дуже велике значення відіграють ЦІЛІ.

Ціль – це ідеальний образ майбутнього результату діяльності відповідно до усвідомлених потреб.

А. І. Яценко

Класифікація цілей:

vЗа соціальним змістом – прогресивні і регресивні, гуманні і антигуманні;

vЗа відповідністю об'єктивним можливостям їх здійснення – реальні та утопічні, абстрактні та конкретні;

vЗа критерієм розгортання в часі – найближчі, перспективні, короткострокові і довгострокові, кінцеві і проміжні;

vЗа значенням – суттєві і несуттєві, головні і другорядні;

Важливе значення має ІДЕАЛ – образ, що є зразком життя, те до чого прагнуть.

3

Соціалізація – це засвоєння індивідом соціального досвіду, процес засвоєння знань, норм, досвіду і цінностей, включених до системи соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві.

Чинники, які впливають на формування особистості:

¨ Біологічна спадковість ( темперамент здібності, вродженні потреби );

¨ Фізичне оточення ( клімат, географічна територія, природні ресурси );

¨ Культура;

¨ Груповий досвід;

¨ Унікальний індивідуальний досвід;

Ч. Кулі ( американський дослідник ) визначає провідну роль в становленні « Я » соціального оточення. Але надаючи велику роль соціальному оточенню він не брав до уваги активність самої особистості.

Концепція Дж. Міда « Узагальненого іншого ». загальні цінності і стандарти поведінки групи формують у членів цієї групи індивідуальний Я-образ. Він виділяє три стадії навчання дітей дорослих ролей:

ª Підготовча ( 1-3 роки ) дитина імітує поведінку дорослих без будь якого розуміння;

ª Ігрова ( 3-4 роки ) діти вже починають розуміти поведінку тих кого зображають, але виконання ролей ще не стійке;

ª Завершальна ( 4-5 років ) коли рольова поведінка стабілізується, стає цілеспрямованою, діти стають здатні відчувати ролі, завдяки цьому і формується у свідомості особистості « узагальнений інший »;

Інший соціолог Е. Еріксон розглядає процес соціалізації індивіда, як подолання критичних ситуацій на життєвому шляху. Він виділив вісім таких етапів:

Тема : Соціальні відносини. Конфлікт як прояв соціальних відносин

1

Соціальна роль – це фіксація певного положення, яке займає той чи інший індивід в системі суспільних відносин. Ця функція нормативно схвалений взірець поведінки, очікуємий від кожного хто займає дану позицію. Але вдійсних відносинах еспектакція, зачасту, не реалізовується - відбувається розходження між очікуваннями та реалізацією конкретної поведінки, яка не просто не відповідає даному статусу а і, навіть, суперечить йому. Таквиникають конфлікти в соціальних відносинах.

Соціальні відносини - це економічні, політичні, соцілбно- демографічні і духовні відносини між окремими індивідами, та між соціальними групами..

Конфлікт – зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.

Протилежність конфлікту – є злагода, єдність, згуртованість, мир. Конфлікт має соціальну природу, наскільки його учасниками є люди або соціальні групи.

Ознаки конфлікту як способу соціальної взаємодії:

· Сутичка ( боротьба, несумісність, розбіжність ) – момент протистояння несумісних, суперечливих позицій, інтересів, тенденцій;

· Наявність полярних начал ( ліве і праве, високе і низьке, добро і зло ), що означає одночасно і взаємоприв'язаність і взаємо протилежність;

· Наявність суб'єктів, як носіїв полярних позицій у сутичці;

· Активність суб'єктів спрямована на подолання суперечності;

· Суб'єкти не допомагають одне одному, а стоять на перешкоді або блокують реалізацію інтересів одне одного;

Проблемою соціального конфлікту займається галузь соціології – соціологія конфлікту. Це галузь соціології, яка вивчає природу механізми виникнення та розгортання, а також способи попередження та розв'язання соціальних конфліктів.

Сторони конфліктів на які зосереджує увагу соціологія:

Суб'єкт конфлікту – конфліктуючі сторони, структурні елементи будь-якого конфлікту, вони породжують сам конфлікт, надають йому той чи інший зміст, гостроту, визначають його тривалість та зміни.

Учасники конфлікту – люди, групи, організації яких так чи інакше торкається конфліктна проблема. Основні учасники конфлікту - ті хто безпосередньо взаємодіє.

Рангова система – у кого більші можливості впливати на свого суперника ( фізична сила, політична сила, економічна сила ) у того і вищий ранг. Неосновні – всі ті кого так чи інакше торкається конфлікт.

Конфлікти є повсякденним і природним явищем суспільного життя, його невід'ємним атрибутом!

Джерелом змін і розвитку який відбувається у суспільстві.

Взаємозв'язок конфліктів суспільні відносини стають більш мобільними, динамічними, здатними до модернізації та оновлення, тому що відкидаються норми мислення та поведінки людей.

2

Причини соціальних конфліктів:

1. Найбільшою загальною причиною соціальних конфліктів є соціальна нерівність. Такий розподіл позицій в ієрархічній системі соціальних відносин, який робить неможливим досягнення своїх інтересів та задоволення своїх потреб у доходах, знаннях, інформації і т. д. Все це стосується соціальної нерівності з попередньої теми.

2. Обмеженість ресурсів на володіння якими висувають претензії.

3. Зіткнення « конфліктуючих свідомостей »:

- Невідповідність реальної дійсності суб'єктивним уявленням про неї;

- Розбіжність між індивідуальними і суспільними цінностями;

- Неадекватністю очікувань, практичних намірів та вчинків людей;

- Нерозуміння людьми своїх вчинків один щодо одного;

- Непорозумінням, логічними помилками та семантичними труднощами, що виникають у процесі комунікації;

- Нестачею або неякісністю інформації;

4. Етнічна та релігійна нетерпимість.

5. Психологічні причини – агресивність, почуття ненависті, заздрість.

Загальна причина – несумісність претензій конфліктуючих сторін за умов обмеженості можливостей їх задоволення.

Процеси і етапи протікання конфлікту:

Соціальна напруга ® посилення стану незадоволення ® пред'явлення претензій ® порушення традиційних структур соціальної взаємодії ® формальний привід для зіткнення сторін.

Структура конфлікту:

¨ Cуб'єкти конфлікту ( безпосередній учасник );

¨ Стосунки між ними;

¨ Предмет конфлікту ( спірне питання, проблема );

¨ Соціальне середовище в якому він протікає;

Стадії розвитку:

o Конфліктна ситуація – умови які формують розходження інтересів.

o Конфліктна взаємодія – в межах якої відбувається перша сутичка, процес протистояння, кульмінація.

o Завершення конфлікту – вихід із конфлікту через насильство, примирення або розриву.

o Наслідки конфлікту.

Класифікація:

За способом розв'язання – насильницькі або ненасильницькі;

За сферою розгортання – політичні, соціальні, побутові, трудові і т. д.;

За напрямом впливу – вертикальні чи горизонтальні;

За ступенем виявлення – відкриті та приховані;

За суб'єктом – внутрішньо особистісні, міжособистісні, між групові;

За наслідками – конструктивні та деструктивні;

За мотивацією – з приводу розподілу влади ресурсів;

За масштабами – глобальні та локальні;

За формою – прості ( бойкот, переслідування, агресія ), складні ( протест, бунт, революція, війна );

Функції конфлікту:

A. Позитивні:

1. Соціальна діагностика – свідчить про недоліки в функціонуванні соціальних організацій, поглиблення соціальних протиріч, поляризацію інтересів різних груп;

2. Регулююча – створюють соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурі влади;

3. Інтегративна – люди об'єднуються захищаючи спільні інтереси, співпраця, об'єднання зусиль;

4. Інноваційна – сприяють оновленню соціальних відносин, введенню нових норм і цінностей;

5. Комунікативна – спільне вироблення взаємоприйнятих рішень, які б забезпечили взаємо пристосування учасника конфлікту;

6. Соціальна психологічна – конфлікт сприяє зняттю психологічної напруги, викид негативних емоцій і сприяють поступовому зниженню їх інтенсивності;

Б. Негативні:

1. Дестабілізуюча – порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, насильство;

2. Надлишкова витратна – потребують додаткових матеріальних витрат, часових, моральних;

3. Дезорганізуюча – уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності;

3

Проблему конфлікту філософи розглядали дуже давно.

ГЕРАКЛІТ – все у світі народжується через ворожнечу. Єдиний закон, якому підкоряється все у Космосі – це війна, яка одних зробила рабами, інших вільними, одним визначила бути богами, іншим – людьми.

ФОМА АКВІНСЬКИЙ – війни є припустимими у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.

БЕКОН – проаналізував причини соціальних конфліктів та намітив шляхи їх подолання.

Просвітителі Ж. Ж. РУССО, ВОЛЬТЕР, І. КАНТ, Г. ГЕГЕЛЬ – головною причиною соціальних конфліктів є соціальна нерівність, поділ на багатих і бідних, тому держава повинна захищати інтереси усіх верств населення, і у такий спосіб регулювати конфлікти.

К. МАРКС – класова боротьба як природній процес історичного розвитку суспільства, революційна зміна суспільного устрою як зняття протиріччя.

Г. ЗЕГЕЛЬ – конфлікт одна із основних форм соціальної взаємодії, що сприяє соціальній інтеграції, змінює принципи та норми соціальної організації. Інтенсивність конфліктної взаємодії суттєво впливає на зміцнення групи, приналежність до якої захищає особистість. Систематичні, але неглибокі конфлікти призводять до посилення групової єдності, зміцнення норм групової поведінки.

4

Набагато легше попередити конфлікт ніж його розв'язати. Але якщо конфлікт виник, необхідно зробити все для його швидкого розв'язання.

Розв'язання конфлікту – це повне або часткове усунення причин, що його породжують або зміна цілей та поведінки учасників конфлікту.

Управління конфліктами – цілеспрямований вплив відповідних державних органів, громадських організацій на характер відносин між соціальними суб'єктами і метою: уникнення конфліктної взаємодії; усунення чи мінімізація причин ймовірних конфліктів; у разі їх виникнення корегування поведінки учасників конфлікту.

Існують опробовані практикою методи розв'язання конфліктів:

vУникнення конфлікту – дає змогу виграти час, мобілізувати ресурси, оцінити ситуацію, скорегувати свої цілі. Але не є гарантією від виникнення конфлікту в майбутньому;

vПереговори – змога уникнути насильницьких методів, зрозуміти опонента, відкриває альтернативу і шляхи до співробітництва;

vВикористання посередників – посередник може врегулювати конфлікт між конкуруючими сторонами;

vТретейський розгляд – відповідно до норм закону, міжнародного права;

Стратегії виходу з конфлікту:

à Компроміс – часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами за рахунок взаємних поступок;

à Співробітництво – взаємне корегування цілей, позицій, узгодження інтересів;

à Домінування – задоволення інтересів однієї з сторін за рахунок іншої шляхом нав'язування їй вигідного для першої сторони рішення;

à Пристосування – вимушена або добровільна відмова однієї із сторін від боротьби за умов усвідомлення своєї неправоти;

Правила безконфліктної поведінки:

üПрагніть неадекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникайте упередженості в оцінці своїх опонентів;

üСпробуйте оцінити ситуацію з протилежної сторони, уникайте звинувачень на адресу опонента, контролюйте свої емоції та закликайте опонента діяти аналогічно;

üСхиляйте опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв'язання конфлікту;

üПеревіряйте об'єктивність інформації пов'язаної з предметом конфлікту, діями опонента та своїми власними;

5

Конфлікт між розподілом влади підприємствами та виробниками матеріальних та духовних благ. Сучасне життя України – це суспільний конфлікт в усіх його сферах.

Тема: Соціальні процеси. Особливості етнічних та релігійних процесів в Україні.

Етносоціологія – галузь соціології, яка вивчає генезис, сутність, функції, загальні закономірності розвитку етносів, межетичні, міжнаціональні відносини і розробляє основні методологічні принципи їх дослідження.

Етнічні явища в сучасному світі:

oЕтносоціальна мобільність ( міграція, еміграція );

oКількісні та якісні зміни в національному складі населення країни;

oОсобливості міжнаціонального спілкування (міждержавного, внутрішньодержавного);

oСпіввідношення консолідації і пенфонтації націй;

1

Етнос – це стійка група людей, об'єднаними загально історичним, генетичним порівнянням, якій притаманні спільні риси і стабільні особливості культури ментальності ( світосприймання ).

Ознаки етносу – мова, народне мистецтво, звичаї, традиції, норми поведінки.

До етносу відносять: рід, плем’я, народність, нація.

Умова виникнення етносу – спільна територія і мова.

Перша форма існування етносу це плем’я ( родоплемінні відносини ). Розвиток суспільних відносин формує народність, націю.

Остання виникає в період розпаду феодального і зародження капіталістичного устрою суспільства.

Нація – вища форма соціально-етнічної спільності людей, їй притаманна спільність економічного життя, територія національної свідомості та деякі специфічні риси культури, звичаїв, побуту традицій.

Домінуючою рисою нації є високий рівень національної свідомості, яка базується на свідомості своєї єдності та відмінності від інших.

Високий рівень свідомості властивий нації знаходить своє відбиття у прагненні нації створити свою державу.

Різниця між нацією і народом. Націю складають представники переважно одного етносу.

Народ певної держави – це все населення вільних людей, пов'язаних єдністю території, економічного і політичного життя, інтересів і цілей, яке володіє суверенітетом та виступає єдиним джерелом влади і політики.

Залежно від позиції і підходу суб'єктів національних відносин до національної політики, що проводяться багатонаціональній державі, міжнаціональні відносини носять характер консенсусний чи конфронтаційний.

Національне питання – це питання про наявність і ліквідацію будь-якого національного гніту, національної ворожнечі і національної нерівності, про створення передумов для життєдіяльності великих і малих народів, їх вільного розвитку на основі загальнолюдських принципів гуманізму і демократії.

Силова форма розв'язання національного питання в силу розвитку глобальних проблем і реальної можливості зникнення людства не може бути прийнятною для населення Землі.

Націоналізм – не повинен мати негативного змісту, це почуття патріотизму, етнічної самобутності, національної гідності.

Націоналізм – є рушійною силою державотворення, творчого піднесення нації.

2

Л. Н. Гумільов ( 1912-1992 )- син Н. Гумільова літератора, поета і поетеси Г. Ахматової. Історик, етнограф, філософ, географ. Відкрив Хазарію. Відкопав в усті Волги останні поховані в глиняних черепках. І докладно описав її роль в міжнародних відносинах VIII-X ст.

Пасіонарність – двигун етногенезу.

Він відкрив взаємозв'язок між етногенезом, впливом природи, впливом природи, космосу і характеру соціальної організації суспільства. Л. М. Гумільов вводить поняття етнос.

Згідно з теорією пасіонарності існує такий характер « х » який примушує народи рухатись в часі – працювати.

Народи з'являються з небуття, з оболонки земної кулі під назвою « етносфера », раптом народжуються , розштовхують сусідів, живуть, культивують себе, створюють механізми свого захисту – суспільний устрій, апарат свого впливу на оточуючу природу і на час, старіють, перероджуються, розчиняються в сусідах.

Ця оболонка - етносфера, являє собою певну географічну, а не біологічну, не соціальну сферу, це особлива область закономірностей, при якій на перший план виходить екосферне, екогеографічне обґрунтування розповсюдження і існування людини розумної.

Фактор « х » - це той поштовх, який піднімає народ на повний цабель, після якого відбувається повільний відкат – угасання біосферної активності і старіння організму.

Великий народ розпадається на складові частини, які в свою чергу можуть прийти, чи не пройти процес злету і зникнення.

3

Сучасні етнопроцеси:

Інтеграція - об'єднання різних соціальних груп, класів, об'єднання різних народностей і націй в один народ.

Консолідація – зміцнення, згуртування, поєднання зусиль в суспільстві заради вирішення якихось важливих економічних питань, захист від ворогів .

Асиміляція – процес злиття одного народу з іншим з втратою одним з них своєї мови, культури, самосвідомості.

Агрегація – один з проявів політики і практики расової дискримінації, що полягає в примусовому відокремленні і кольорового населення від білого.

4

З соціологічного погляду релігія – це система вірувань і ритуалів, на підставі яких група людей пояснює, що вважає надприроднім і освященним.

Є елементи по яких ідентифікують релігію:

а) Наявність групи віруючих;

б) Інтерес до явищ, які вважаються священними і надприродними;

в) Уявлення про праведний спосіб життя;

г) Віросповідання або специфічна система вірувань, або зразки поведінки стосовно священних і надприродних сил.

Як соціальний інститут релігія виконує слідуючі функції:

· Регулятивну – будь-яка релігія регулює соціальну поведінку своїх прихильників за допомогою зведених моральних норм, заборон і приписів;

· Світоглядну – релігія організовує систему світогляду людини, визначає її розуміння світу;

· Компенсаторну – релігія забезпечує почуття психологічної захищеності від життєвих негараздів;

· Інтегруючу – релігія об'єднує своїх прихильників на засадах спільних для них релігійних цінностей, об'єктів поклоніння, ритуалів, норм поведінки, інтегрує їх у суспільство;

Як соціальний інститут релігія охоплює релігійні організації, які в свою чергу характеризуються ієрархічністю соціальних статусів, що займають її члени. Для вищого встановлено три ступені священства: диякони, священики, архієреї.

Соціологія розрізняє три основні типи релігійної організації:

Церква – тісно пов'язана з суспільством і діє всередині нього.

Секта – відкидає цінності, які панують у суспільстві, вимагає від своїх членів відмови від багатьох сторін суспільного життя, непримиренно ставиться до інодумців, впроваджується сувора дисципліна і виконання всіх наказів секти і ритуалів.

Деномінація – протилежна форма між церквою і сектою. Підтримує стосунки між суспільством, але вимушена конкурувати за повернення нових членів.

Деномінація – виникла внаслідок розповсюдження ідеї релігійного плюралізму і якщо церква вимагає безумовної відданості всіх своїх прихильників, то сучасні деномінації реалізують скоріше прагнення різних віровчень завойовувати як найбільше прихильників, залежно від чистоти їхньої віри.

До протестантських деномінацій, які діють на Україні, належать: свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, євангелійські християни та інші.

У функціонуванні релігії як соціального інституту важливе значення мають релігійна свідомість, релігійна психологія, низка морально-етичних правил, релігійна діяльність.

Релігійна свідомість – це сукупність вірувань, які встановлюють зв'язок між людиною, навколишньою природою і надприродними силами, які вважаються священними.

Релігійна психологія – своєрідна спрямованість психічних процесів ( пізнавальних, емоційних, вольових ) віруючих людей, їх почуттів, надій на надприродні об'єкти – Бога, Духа і т. д.

Морально-етичні правила – це уявлення про праведний спосіб життя. Те чого треба дотримуватись і те чого уникати в житті віруючого.

Релігійна діяльність – це поведінка віруючих у якій реалізується релігійна свідомість ( молитва, богослужіння, відзначення релігійних свят, релігійна пропаганда ).

Функціонування релігії проявляється у релігійних відносинах, які складаються в процесі релігійної діяльності людей у відповідності з їх релігійною свідомістю.

Найважливішого характерного стану релігійних відносин у суспільстві є релігійність.

Соціологи виділяють три ознаки цього феномену:

· Релігійна віра – відданість релігії, прийняття її віровчення;

· Релігійна поведінка – відвідування богослужінь, участь в здійсненні обрядів;

· Приналежність до певної релігійної конфесії;

Соціологічні дослідження феномену, релігійність фіксують рівень релігійності – відсоткове відношення респондентів, яким притаманні ознаки релігійності, щодо всієї сукупності опитаних.

Ступінь релігійності – міцну чи слабку віру в надприродне, в Бога, постійне чи епізодичне відвідування богослужінь.

Характер релігійності – конфесійна визначеність в контексті історичного періоду, національної специфіки і соціального контексту її існування.

Релігійна ситуація – явище конкретне, локалізоване у часі і просторі, яке віддзеркалює діяльність релігійних організацій і віруючих.

5

Церковна і релігійна діяльність набуває нерелігійного змісту. На перше місце виступають міжконфесійна боротьба, політика.

Криза українського православ'я! роздробленість українського православ'я на УПЦК, УПЦМ, УПАЦ. Між цими розгалуженнями відбуваються постійні суперечки.

Загравання з владою. Тому молодь і маргінальна інтелігенція шукає нових духовних орієнтирів. Тому на території сучасної України посилюється вплив нетрадиційних вірувань, відроджуються язичницькі культи, поширюється окультизм, астрологія, ворожіння, чаклунство

.