Заняття№3

Тема: Психологія особистості

 

 

1.Основні категорії психології особистості. Структура особистості.

 

Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежовувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (з погляду філософії) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, якій притаманні членороздільна мова, свідомість, вищі психічні функції (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.) і яка здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду – людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включається протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

Психічні властивості – сталі, стійкі душевні якості суб’єкта, яким притаманні закріпленість і повторюваність в структурі особистості: темпера­мент, характер, здібності.

Темперамент (від лат. temperare – змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм та інтенсивність. Існує основні 4 типи темпераменту: сангвінічний, флегматичний, холеричний, меланхолічний.

Кожній людині крім динамічного боку дій, що проявляються в темпераменті, властиві істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці. Про одних говорять, що вони працьовиті, дисципліновані, скромні, чесні, сміливі, а про інших – лінькуваті, хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені. Ці й подібні риси виявляються настільки виразно й постійно, що являють собою типовий вид особистості, індивідуальний стиль її соціальної поведінки. Такі психологічні особливості особистості називають рисами характеру. Сукупність таких стійких рис і є характером особистості.

Отже, характер – сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, праці, навколишнього світу та самої себе.

Серед істотних властивостей людини є її здібності. Здібності та діяльність, особливо праця, органічно взаємопов’язані. Людські здібності виникли й розвинулись у процесі праці. Вони виявляються і в діяльності, і у праці. Люди, які мали розвинені здібності, в усі часи відігравали провідну роль у розвитку науки і техніки, створенні матеріальних і духовних багатств, суспільному прогресі.

Здібності – це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху.

 

 

 

 

 

 

2.Психологічні процеси, стани та властивості особистості.

Психічні процеси - це діяльність психічного відображення. До них належать відчуття, сприймання, пам'ять, мислення та уява. Психічні процеси забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. За їх допомогою формуються властивості особистості, які здійснюють зворотний вплив на функціонування психічних процесів. Зокрема, у процесі відчуття виникає цілісна сенсорна організація людини, яка визначає кількісно-якісну їх характеристику. У процесі вирішення теоретичних та практичних завдань формується вольова організація, яка визначає не тільки прийняття рішень, а й їх втілення у життя, а спрямованість особистості - вибірковість сприймання та емоційних реакцій. Ось чому людина бачить насправді те, що хоче побачити, залежно від потреб, установок, інтересів та уподобань. Хоча відображення - об'єктивний процес, він ускладнений суб'єктивними властивостями людини.

Психічними станами називаються своєрідні тимчасові вияви психіки залежно від об'єктивних умов. Це, наприклад, стан радощів або горя, гніву або співчуття, сну або неспання. Згідно з теорією С. Л. Рубінштейна, стан є ефектом психічної діяльності та тлом, на якому діяльність реалізується. Справді, відображення будь-якої події - складне явище. Воно включає у себе багато різних процесів. Проте не стільки обсяг, скільки зміст того, що відображається, має вирішальне значення для психічної активності. Усвідомлення суспільної та особистісної значущості впливу викликає відповідні емоції, які знижують або підвищують рівень активності.

 

Психічні стани особистості та їх види

Поведінка і діяльність людини в будь-який проміжок часу залежать від того, які саме особливості психічних процесів і психічних властивостей особистості виявляються протягом цього періоду, тобто від її психічного стану.

Психічний стан – наявний на даний час відносно стійкий рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або пониженій активності особистості.

Психічний стан – психологічна характерис­тика людини, що відображає її тривалі, статич­ні душевні переживання.

Психічний стан є ефектом (наслідком) психічної діяльності та її тлом. Психічна діяльність відбувається в горизонті, “тілі” психічного стану, який впливає на неї.

Психічні стани впливають на протікання психічних процесів, а повторюючись часто, набувши стійкості, можуть стати властивістю особистості.

Види психічних станів виділяють у залежності від таких параметрів:

- вплив на особистість (позитивні і негативні, стенічні й астенічні);

- переважні форми психіки (емоційні, вольові, інтелектуальні);

- глибина (глибокі, поверхневі);

- час протікання (короткочасні, тривалі та ін.);

- ступінь усвідомленості.

Психічні стани: стрес, настрій, афект, страх, гнів, сором, фрустрація, радість, агресія та ін.

 

 

3.Формування особистості – свідомість, самосвідомість.

Свідомість є складним багатовимірним і динамічним утворенням. В історії філософії і психології існують різні підходи до виділення її структурних компонентів на різних підставах.

Одне з перших уявлень про структуру свідомості належить З. Фрейду, згідно з яким свідомість має ієрархічну структуру і включає підсвідомість, свідомість, надсвідомість. Підсвідомість і надсвідомість утворюють склад несвідомого.

Як вважає В. П. Зінченко, подібна структуризація свідомості вичерпала свій пояснювальний потенціал. Він пише, що «не дивлячись на те, що в цій структурі саме на підсвідомість лягає основна функція в поясненні цілісної свідомості, багатьом поколінням психоаналітиків не вдалося намацати задовільних шляхів проникнення в підсвідомість» і нині йдеться про те, щоб знайти нові шляхи до аналізу свідомості, коли підсвідомість і несвідоме взагалі необов’язкові як засіб (і тим більше як головна мета) у вивченні свідомості

У вітчизняній психології найбільшого поширення набув інший підхід до аналізу структури свідомості.

Найважливіший внесок у розробку моделі структури свідомості у вітчизняній психології зробив О. М. Леонтьєв, який виділив у структурі свідомості три твірних: чуттєву тканину образу, значення і сенс.

Особистісний сенс, як складова свідомості, найбільшою мірою пов’язаний з упередженістю свідомості її суб’єктивним характером. Він відбиває найбільш глибинний, інтимний зміст психіки і в нім найбільшою мірою виражені реальні потреби людини.

З огляду на структуру свідомості можна вивести основні її функції:

Відбивна: Свідомість організовує пізнавальні процеси (сприйняття, представлення, мислення), а також організовує пам’ять.

Оцінна: Свідомість бере участь у формуванні частини емоцій і більшості почуттів. Людина на рівні свідомості оцінює більшість подій і саму себе.

Креативна: Творчість неможлива без свідомості. Багато довільних видів уяви організовуються на свідомому рівні: винахідництво, художня творчість.

Рефлексія: Різновидом свідомості є самосвідомість – процес, за допомогою якого людина аналізує свої думки і вчинки, спостерігає за собою, оцінює себе і т. ін. Одне зі значень слова «рефлексія» – це здатність свідомості людини зосередитися на самій собі. Крім того, цим терміном ще позначається механізм взаєморозуміння, тобто осмислення людиною того, як мислять і відчувають інші люди, з якими вона взаємодіє.

Перетворюча: Людина свідомо визначає більшість своїх цілей і намічає шлях до їх досягнення. При цьому вона часто не обмежується здійсненням уявних операцій з предметами і явищами, а виконує і реальні дії з ними, перетворюючи навколишній світ відповідно до своїх потреб.

Часоутворююча: Свідомість відповідає за формування цілісної тимчасової картини світу, у якій є пам’ять про минуле, усвідомлення сьогодення і уявлення про майбутнє. Цим свідомість людини відрізняється від психіки тварин.

Чуттєва тканина свідомості – найбільш глибоке і суб’єктивно очевидне утворення, це те, що, передусім, виявляється в явищах свідомості. Чуттєва тканина представлена в конкретних образах реальності і може мати різну модальність, різну міру ясності і стійкості. З чуттєвою тканиною ми стикаємося, коли згадуємо смак полуниці: ми можемо ясно відрізнити його від смаку малини, але опинимося у скрутному становищи, намагаючися виразитую відмінність у словах.

Перша характеристика наведена в її назві: свідомість людини містить у собі усвідомлені знання про навколишній світ. Набуття знань, досвіду відбувається через пізнавальні процеси — сприймання, мислення, пам'ять, уяву тощо. Порушення функціонування будь-якого з цих процесів неодмінно викликає розлад свідомості.

Друга характеристика свідомості - закріплена у ній відмінність суб'єкта та об'єкта, тобто того, що належить "Я" людини та її "не-Я". Людина - єдина істота, яка може спрямувати психічну діяльність на пізнання самої себе, тобто здійснювати самопізнання. Результатом цього процесу є формування самосвідомості або почуття "Я".

Третя характеристика свідомості - забезпечення та формування цілеспрямованої діяльності. При цьому оцінюються мотиви майбутньої діяльності, приймаються вольові рішення, до послідовності виконання дій вносяться певні корективи. Будь-яке порушення цілеспрямування діяльності (розуміння її мети) внаслідок хвороби або інших чинників розглядається як порушення свідомості. Саме на цій характеристиці свідомості ґрунтується, перш за все, висновок про неосудність людини, що скоїла злочин.

Нарешті, четверта характеристика свідомості - наявність у ній певного ставлення (до інших людей та самого себе). У свідомості людини закладено певні емоційно-почуттєві оцінки складного світу стосунків. При деяких душевних хворобах порушується виразність саме цієї характеристики свідомості: хворий ненавидить рідних, яких він до хвороби щиро любив, певні напрями стосунків гіпертрофуються або ж нівелюються тощо.

Обов'язковою умовою формування та вияву свідомості людини є мова (мовлення). У процесі мовної діяльності відбувається накопичення знань та досвіду. Мова є конкретною системою, в якій закріплено суспільно-історичний досвід людства. Крім цього, саме за допомогою мови формуються та виявляються всі інші характеристики свідомості особистості. Засвоюючись конкретною людиною, мова певним чином стає її реальною свідомістю.

Самосвідомість – це усвідомлення людиною власних фізичних і морально-психологічних якостей.

Складність, багатоаспектність проблеми самосвідомості ілюструється великою кількістю її визначень. Серед дослідників самосвідомості немає єдності в цьому питанні, практично кожний автор, що торкається у своїх роботах проблематики самосвідомості, прагне визначити її відповідно до власного бачення й дослідницького підходу, що реалізується. Разом з цим визначення сутності самосвідомості, вивчення її природи у вітчизняній психології здійснюється з опорою на ряд методологічних принципів, у першу чергу, принципів єдності свідомості й діяльності, розвитку, історизму та особистісного підходу.

 

Відповідно до даних принципів, самосвідомість соціально обумовлена, опосередкована відносинами людини, формується в процесі діяльності й спілкування. Самосвідомість – це усвідомлення людиною себе самої у своїх відносинах із зовнішнім світом й іншими людьми (П. Р. Чамата).

Тема: Принципи і методи психологічного дослідження

 

  1.Принципи побудови психологічного дослідження              

 

Методологія наукового методу психології виявляє себе також у принципах побудови психологічного дослідження. І хоча кожне конкретне дослідження відтворює ту чи іншу методологічну основу тлумачення предмета, існують і мають бути дотримані загальні принципи організації дослідницьких дій психолога. Йдеться про загальні вихідні положення, які обумовлюють всі сторони наукової взаємодії дослідника-психолога з явищами світу, що мають психологічний зміст.

Принцип об'єктивності психологічного дослідження вирішує проблему співвідношення об'єктивного та суб'єктивного компонентів у науковому пізнанні та обмежує простір тлумачень змісту предмета дослідження. Індивідуальний світ "Я" людини, взятий у сукупності його психологічних проявів як предмет психології, виступає об'єктивним явищем світу, самостійним, цілісним та завершеним у своїй сутності. Існування даного явища розгортається одночасно у декількох змістових просторах: індивідуальному, соціальному, феноменологічному, природному та ін. З цим пов'язана складність визначень природи предмета психології, яка є багатозмістовною,

Методика та методи психологічного дослідження відтворюють об'єктивний процес наукового пізнання предмета психології і забезпечують об'єктивність розгортання у процесі пізнавального акту сутності предмета, що пізнається. "Об'єктивність розгортання" сутності досліджуваного явища виявляється у послідовному, системному та якісно завершеному поданні наукового знання про закономірності, характеристики та властивості існування даного явища. Результати психологічного дослідження не можуть змінити сутність та закономірності існування предмета, що пізнається, а отже, об'єктивність існування його не залежить від наукових маніпуляцій з ним.

Суб'єктивний компонент привноситься в психологічне дослідження не тільки як змістова складова предмета психології, а й як ознака дослідницької активності самого дослідника, що зумовлюється: а) ініціацією дослідження як такого; б) свободою у виборі організаційних елементів дослідження від змістових до технічних; в) індивідуальними особливостями професійного пізнавального досвіду дослідника. Проте при цьому об'єктивність наукового методу психології не порушується, а предмет науки зберігає свою цілісність.

Принцип дослідження психологічних явищ у їхньому розвитку, або принцип розвитку, визначає методичну основу будь-якого психологічного дослідження і грунтується на розумінні природи індивідуального світу "Я" особистості (предмета психології) як динамічного явища, що постійно перебуває у стані руху, зміни або очікування цієї зміни. Принцип розвитку дає змогу визначити змістовий баланс між такими характеристиками існування досліджуваного явища, як простір, час та рух, а також методичні підходи в організації дослідження.

Психологічне явище розглядається в кожний окремий момент його теперішнього існування як таке, що поєднує в собі елементи минулого, теперішнього та майбутнього, а тому відтворює закономірності освоєння часу свого життя (реальної, дійсної форми існування психічного) в кожному з окремих його моментів. Психологічне дослідження предмета може здійснюватися пролонговано, тобто пізнавальні та перетворюючі дії психолога реалізуються протягом визначеного проміжку часу, а всі дані цієї розтягненої в часі взаємодії чітко фіксуються, а потім аналізуються з урахуванням умов проведеного дослідження. Психологічне дослідження може відбуватися з метою вивчення окремого зрізу існування психологічного явища з елементами проекції його змісту в моменти минулого або майбутнього. Проте констатація існуючого змісту явища на момент дослідження теж є важливою та має цінний дослідницький зміст.

Змістовий простір існування психологічного явища формується відповідно до закономірностей розгортання сутності даного явища як самостійного сутнісного. Тому часові характеристики цього процесу є сутнісними у дослідженні цього явища, а зміни, розвиток, прогресивна або регресивна реконструкція змістового простору можуть виступати ознаками процесу, що відбувається. Індивідуальний світ "Я" людини зароджується, формується, розгортається та згасає у просторі та часі дійсного життя людини; вікові, генетичні та онтологічні особливості й закономірності цього процесу можуть постати реальними фактами у психологічному дослідженні, якщо методика, методи та процедура дослідження зумовлять та виявлять всі його змістові складові, а також логіку розгортання у послідовності реальних подій.

Структура та зміст методів психологічного дослідження має включати в себе можливість діагностики, констатації та прогностичного аналізу всіх динамічних моментів в існуванні досліджуваного явища, а також усіх компонентів його структури, які мають суттєвий динамічний ефект і можуть виявити його під час емпіричної взаємодії у науковому пізнавальному (або перетворюючому) акті.

Принцип багатомірного та багаторівневого існування предмета психології представляє в узагальненому вигляді стратегію психологічного дослідження як такого, а також зумовлює спорідненість та завершеність наукових тлумачень сутності предмета дослідження. Визначення сутності предмета можуть стосуватися різних рівнів його існування, однак усі вони перебуватимуть у певній ієрархії, залежно від змістової ієрархії самих рівнів існування даного явища.

Пізнавальний процес сутності предмета може здійснюватися як послідовне осягнення кожного з можливих рівнів його існування, одного з них або окремої їх сукупності. Відповідно кожному з досліджуваних рівнів будується пояснювальна модель сутності предмета, обираються методи дослідження, аналізу та тлумачення. Однак загальне визначення предмета дається з урахуванням усіх можливих тлумачень його сутності. Тим самим процес психологічного дослідження постає як багатомірне та багаторівневе явище, в якому пізнавальні та перетворюючі дії здійснюються в різних змістових площинах та шарах, об'єднаних між собою "вектором сутності" досліджуваного явища.

 

 

 

2.Методи організації психологічного дослідження.

Сутнісна ознака представленої групи методів полягає в процедурній організації психологічного дослідження з метою більш адекватного та змістовного відображення предмета дослідження. Дані методи задають тривалість, послідовність розгортання і тип "керованості" експериментатора процесом психологічного пізнання конкретного явища. Так, лонгітюдне дослідження — це тривале та систематичне вивчення особливостей розвитку одних і тих же суб'єктів, яке дає змогу визначити діапазон вікової та індивідуальної мінливості фаз життєвого циклу людини. Спочатку лонгітюдне дослідження (як метод "поздовжніх зрізів") формувався в дитячій та віковій психології як альтернатива пануючим на той час методам визначення станів чи рівнів розвитку (методам "поперечних зрізів"). Самостійна цінність лонгітюдного дослідження пов'язується з можливістю передбачення подальшого розвитку особистості та встановлення генетичних зв'язків між фазами досліджуваного процесу розгортання психологічних властивостей буття людини на основі об'єктивного та послідовного аналізу змістовних моментів цього процесу щодо кожної конкретної особистості. В процесі дослідження використовуються необхідні системи методів, які забезпечують досягнення цілей дослідження: синтез спостереження, тестування, експериментальних технік, психографії, праксиметрії тощо.

Лонгітюдний (від лат. тривалість) метод характеризується тим, що протягом тривалого часу послідовно вивчаються ті самі досліджувані. При цьому можуть застосовуватися найрізноманітніші методи збору фактичного матеріалу, але вони скеровані на той самий об'єкт дослідження.

Деякі дослідження особливостей особистості тривали десятиліттями.

За порівняльного методу паралельно та одночасно вивчаються різні об'єкти дослідження, хоча при цьому визначаються єдиний предмет і загальне завдання дослідження. Це можуть бути дослідження особливостей психіки школярів різного віку (порівняльно-онтогенетичне дослідження), психіки здорових і психічно хворих досліджуваних (порівняльно-патологічне дослідження), вивчення досліджуваних, які знаходяться в різних соціальних чи педагогічних умовах (порівняльно-соціальне, порівняльно-педагогічне дослідження).

 

 

 

 

3.Етапи проведення психологічного дослідження.

 

Психологічне дослідження будь-якого явища, шо має психологічний зміст, повинно являти собою завершений цикл. Завершеність циклу дослідження зумовлює цілісне пізнання його предмета. Загальна методика психологічного дослідження виступає послідовною реалізацією дослідником пізнавальних та перетворюючих дій щодо свого предмета, який на перших етапах дослідження має неструктурований (або недостатньо структурований) вигляд.

Отже, перший етап дослідження — вибір предмета дослідження та первинний аналіз його сутності. На даному етапі дослідник взаємодіє з об'єктивною реальністю як такою, що протистоїть пізнавальному досвіду дослідника у своїх якостях: "бути невідомою, не-даною" та "бути доступною для пізнання". Таким чином, основними пізнавальними діяльностями на цьому етапі для дослідника будуть:

·         1) узагальнення об'єктивного досвіду науки в пізнанні тих характеристик та особливостей реальності (дійсності), що зумовлюють виділення предмета даного дослідження;

·         2) первинне визначення сутності предмета дослідження стосовно його сутнісних, формально-логічних, якісних чи інших ознак;

·         3) визначення цілей дослідження, а також вибір типу дослідницьких дій: суто теоретичних, емпіричних, прикладних, синтезованих та ін., які дослідник має намір здійснити щодо предмета дослідження.

Критерієм завершеності даного етапу є міра позитивного змістового співвідношення: а) сутності предмета дослідження, представленої у робочому визначенні предмета, і б) масштабу пізнавальних дій, спрямованих на предмет, що постає в цілях дослідження. Таким чином можна запобігти неефективним та неадекватним дослідницьким діям під час дослідження.

Другий етап — теоретичне дослідження або теоретизація предмета. На даному етапі дослідник взаємодіє з предметом дослідження, який постає у єдності своїх взаємозв'язків зі світом. Предмет дослідження розглядається як самостійне, цілісне та багатомірне явище, що перебуває у постійних стосунках з іншими явищами: взаємодіє з ними, впливає на них, а також зазнає впливу з їхнього боку. Буття даного явища розглядається як багаторівневе, як таке, що здійснюється у просторі та часі, виявляє свою сутність у реальних, дійсних проявах і створює неповторний світ своїх взаємовпливів з іншими явищами. При цьому сутність даного явища залишається сталою, незмінною незалежно від умов, станів, рівнів свого існування.

Пізнавальні дії дослідника на даному етапі зумовлені: а) вибором методологічної основи теоретизації та б) методами теоретичного дослідження, які використовуються при цьому. Методологічною основою теоретизації обирається той чи інший спосіб філософствування, який є адекватним предмету теоретизації. Так, психолог може використовувати феноменологічний, онтологічний, діалектичний, метафізичний чи інші способи теоретичного пізнання явищ світу.

У психологічному дослідженні спосіб власне філософського пізнання дістає суто психологічні ознаки й у результаті постає як синтезований метод теоретизації психологічних явищ. Методологією психологічного дослідження в кожному з випадків виступатимуть: феноменологія існування людини, або онтологічно орієнтована філософія людини, або діалектика людського життя та ін. Дослідник, обираючи той чи інший спосіб теоретизації, виходить з попереднього визначення сутності предмета та необхідності його повнішого, ціліснішого пізнання, що, безумовно, залежить від того, які методи та засоби при цьому використовуються.

Суттєвим моментом даного етапу є вибір дослідником методів теоретичного дослідження, які забезпечують повний набір (цикл) пізнавальних теоретичних "маніпуляцій" зі змістом досліджуваних ознак предмета. Це такі методи, як "моделювання", "змістова реконструкція", "типологічний метод" та ін. Критерієм вибору того чи іншого методу теоретизації є насамперед визначена дослідником методологічна основа дослідження, яка передбачає організацію конкретного циклу теоретичних дій (наприклад: феноменологічних — "логіка спонтанності та смислу", "логіка чистої та реальної свідомості"; онтологічних — "онтологічне коло", "абрис онтології" тощо) і зумовлює їхню дослідницьку специфіку. При цьому дослідник також керується змістовим масштабом цілей дослідження, які були визначені на попередньому етапі.

Теоретизація предмета дає можливість не тільки визначити його сутність, а й побудувати змістовий простір дослідження в цілому. Так, дослідник має можливість виробити стратегію: а) пізнавальних та б) перетворюючих дій щодо предмета свого дослідження. Пізнавальний цикл складають дії дослідника, спрямовані на з'ясування сутності предмета дослідження. А тому теоретичне дослідження предмета обов'язково доповнюється власне емпіричним дослідженням та аналізом результатів проведених пізнавальних дій.

Третій етап — емпіричне дослідження сутності предмета. На даному етапі дослідник взаємодіє з предметом, сутність, логічна та формальна структура якого теоретично з'ясовані, а тому пізнавальні дії його будуть спрямовані до психологічних ознак сутності предмета; метою цих дій буде визначення емпіричних критеріїв виділених ознак.

Четвертий етап психологічного дослідження — аналіз, інтерпретація та тлумачення змістових і формально-логічних даних, отриманих дослідником під час теоретико-пізнавальної та емпіричної взаємодії з предметом свого дослідження. Це дуже відповідальний етап, оскільки на ньому виявляється дослідницький ефект попередніх пізнавальних дій та дослідження в цілому.

Нарешті, п'ятий етап психологічного дослідження — змістова презентація результатів та висновків системи пізнавальних дій, об'єднаних дослідницьким циклом. Об'єктом дослідницької уваги психолога на цьому етапі постає саме дослідження як організований ним процес психологічного пізнання конкретного явища. Основою дослідницької діяльності психолога стане "рефлексія-над-процесом пізнання", яка реалізується під час дослідження та виявляє себе у досягнутих результатах.

Завершення пізнавального циклу дій щодо предмета дослідження відкриває психологу можливість планування та організації перетворюючих впливів на психологічні явища, представлені досліджуваним предметом. Так починається цикл перетворюючих дій психолога, основним змістом яких стає здійснення формуючих, змінюючих, розвиваючих та інших впливів на сутність явищ, у взаємодію з якими психолог має професійний намір вступити. Змістова диференціація цих впливів може здійснюватися за ознакою психологічних змін, які можуть бути викликані в сутності або існуванні явища, на яке здійснюється вплив.

 

 

4.Функціональна диференціація методів психологічного дослідження

Розрізняють універсальні та спеціальні методи психологічного дослідження. Універсальними називаються методи дослідження, які використовуються не тільки в психології, айв інших галузях наукового знання: як у споріднених за змістом, так і ні. До універсальних методів належать спостереження, експеримент, бесіда, анкетування тощо. Спеціальні методи — це методи, які використовуються тільки в психологічному дослідженні або в близьких за змістом наукових пізнавальних актах. Так, тестування використовується і в психології, і в педагогіці, а соціометрія — також і в соціології. Проте ці методи є спеціальними у психологічному дослідженні.

Функціональна диференціація методів психологічного дослідження відбувається за ознакою змісту пізнавальних та перетворюючих дій, які реалізуються дослідником під час професійної взаємодії з предметом дослідження. Структурно ця диференціація відповідає етапам психологічного дослідження, на кожному з яких відбувається своєрідне функціональне поєднання типів пізнавальних та перетворюючих дій психолога-дослідника. Виділяють, таким чином:

·         1) методи теоретичного дослідження предмета психології;

·         2) методи емпіричного дослідження предмета;

·         3) методи аналізу, тлумачення та інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.

Досить часто в реальному психологічному дослідженні використовуються методи, техніки та прийоми, які у своїй процедурі поєднують елементи теоретизації, емпіричного пізнання та аналізу одержаних даних. Такі синтезовані методи спрощують методику дослідження та роблять процес дослідження більш компактним та більш інформативним в умовній одиниці часу. Тому представлена функціональна диференціація методів психологічного дослідження є досить умовною, але дає змогу розмежувати структурні та функціональні складові циклу психологічного дослідження з метою формування чіткого уявлення про хід наукового пізнавального акту психології.

Методи теоретичного дослідження, або методи теоретизації, забезпечують реалізацію теоретичних пізнавальних дій психолога щодо предмета свого дослідження. Вони дають можливість не тільки узагальнити досвід психологічної науки у пізнанні конкретного класу явищ, а й побудувати таким чином власний пізнавальний акт, що сутність досліджуваного явища стане найбільш доступною та змістовно розкритою. Теоретичне дослідження має не тільки забезпечити більш-менш повне з'ясування сутності досліджуваного явища, а й виявити основні закономірності його існування, взаємодії з іншими явищами, рушійні сили розвитку. В результаті використання спеціальних методів теоретизації психологічних явищ вдається побудувати теоретичну модель предмета дослідження, а на її основі — передбачити та змістовно визначити емпіричний цикл пізнавальних взаємодій з сутністю досліджуваного явища.

Методи емпіричного дослідження забезпечують дослідницьку взаємодію психолога з реальними, дійсними проявами сутності предмета дослідження, визначення її змістових характеристик та ознак у багатоманітності емпіричних свідчень. Система методів емпіричного дослідження психології відтворює можливі рівні проявів психологічного змісту явищ світу, обумовлює ситуативні компоненти можливих досліджень, їх методичну організацію. Водночас існуючі методи емпіричного пізнання можуть бути організовані дослідником в оригінальну емпіричну модель взаємодії з предметом дослідження, а привнесені дослідником нові змістові елементи в методику кожного з методів і моделі в цілому зроблять емпіричне дослідження оригінальним, а предмет його стане доступнішим у своїй сутнісній відкритості. В результаті емпіричного дослідження вдається підтвердити або відкинути деякі гіпотетичні уявлення про предмет дослідження, побудувати "емпіричну картину" його існування, а отже, й відкрити для себе та науки психологічний зміст взаємовідносин досліджуваного явища зі світом та побудувати прогностичну модель реальних, практичних перетворень даного явища в результаті прикладних психологічних впливів: психотерапевтичних, теоретико-стверджуючих, професійно-педагогічних та ін.

Методи аналізу, інтерпретації та тлумачення даних теоретичного та емпіричного дослідження дають змогу науково обгрунтувати об'єктивність проведеного дослідження, диференціювати змістовні прояви сутності предмета дослідження за їхніми типологічними характеристиками, визначити та представити дослідницький ефект здійсненого пізнавального акту. Кожному конкретному дослідженню, має відповідати своєрідна аналітична модель, яка, безумовно, відтворює загальні закономірності аналізу, інтерпретації та тлумачення теоретичних та емпіричних даних, але обов'язково виявляє сутнісні характеристики предмета дослідження, його якісну неповторність. У результаті застосування аналітичної моделі дослідження стає можливим прогностичний аналіз дослідження в цілому та перетворюючих дій психолога щодо предмета дослідження. Змістове відтворення внутрішніх та зовнішніх зв'язків існування предмета дослідження, закономірностей його розвитку та дійсних виявів сутності дає можливість сформувати "наукове бачення" психологічного змісту даного явища.

Тести - це найчастіше разові випробування, вони дозволяють зробити зріз, зафіксувати те, що є на даний момент.

Тому не можна на основі результатів тесту будувати прогнози, передбачати можливості чи міру успішності подальшого психічного розвитку.

У психології широко відомі три види тестів:

·          Тести визначення здібностей дозволяють провести відносні виміри рівня розвитку психічних властивостей (наприклад, властивостей пам'яті, мислення, уяви тощо), які визначають успіх діяльності.

·          Тести успішності дають можливість визначити ступінь готовності до певної діяльності, тому що заміряють рівень засвоєння знань і навичок, необхідних для тієї чи іншої діяльності,

·          Проективні тести найчастіше скеровані на те, щоб встановити наявність певних психічних властивостей у даної людини. Проективними вони називаються тому, що складаються з таких стимулів, реагуючи на які людина проектує (виявляє) властивості, притаманні її особистості. Для цього, скажімо, пропонується тлумачення події, відновлювати ціле за деталями, надавати сенс неоформленому матеріалові, створити оповідання за малюнком із невизначеним змістом.

 

 

Тема: Психологія як наука і навчальна дисципліна

 

 

 

1.Предмет і завдання сучасної психології як науки

«Душа людини – найбільше диво світу»

Данте А.

Ми чуємо, бачимо, відчуваємо. Володіємо пам’яттю і уявою, мисленням і мовою. Ми переживаємо певні емоції і почуття, здійснюємо вольову діяльність.

Всі люди різні: одні спокійні, стримані,  інші, запальні; одні працьовиті і скромні , інші ледачі і хвальки. Все це прояви психіки людини.

Психіка – це особлива форма життєдіяльності, що виявляється в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, побудові  невід’ємної від суб’єкта картини цього світу і саморегуляції на цій основі, своєї поведінки.

Психологія – це наука про закономірності розвитку і функціонування психіки  як особливої форми життєдіяльності.

Психологія як наука має дуже довгу передісторію та коротку історію. Це значить, що вона пройшла дуже довгий шлях становлення як самостійної науки, відстоюючи самостійність свого предмета, стикаючись з релігією, філософією, мистецтвом. Проблеми, які вирішує сьогодні психологія, привертали до себе увагу дуже давно. Спочатку це була проблема душі, існуванням якої пояснювали всі психічні прояви людини: поведінку, діяльність, неповторність та схожість людей, сновидіння, смерть тощо.

Заснування психології пов’язаний з іменем Арістотеля (384—322 р. до н. е.), його трактатами: «Про душу», «Про пам'ять», «Про сновидіння», «Про виникнення тварин».  В. Г. Гегель відзначав, що найкраще, що ми маємо в психології буквально до новітнього часу, це те, що ми отримали від Арістотеля.

Термін психологія походить від двох давньогрецьких слів: «psyche» - душа і «logos» - слово, розуміння, знання, вчення, що означає «наука про душу». Отже, психологію можна визначити як науку про душу людини. А саме так довгий час і сприймали психологію.

Для того, щоб зрозуміти особливості психології, необхідно відокремити власне сферу психологічних досліджень і визначити методи, які використовує психологія.

Об’єкт психології – це певні прояви об’єктивного або суб’єктивного світу людини.

Предметом психології – є психічна діяльність людини, психічні процеси , стани, властивості людини, розкриття законів виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, з’ясування життєвої значущості психіки. Визначення предмету психології є результатом теоретичного абстрагування на основі принципів, за якими виділяються закономірності розвитку досліджуваного об’єкта.

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об’єктивної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.  Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людини і трудовою діяльністю, що спричинила її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі, «духовні» мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу середовища.

В сучасному світі психологічні знання набувають все більшої популярності і значення саме за прикладний характер. Особливо цінним психологічне знання є в галузях управлінні і керівництва персоналом. Воно дозволяє глибше пізнати самого себе; навчитися управляти своїми психічними функціями, діями, всією своєю поведінкою. Крім цього, психологія допомагає краще розуміти інших людей та ефективніше взаємодіяти з ними.

 

 

 

2.Основні галузі психології

 

Психологія виникла в ХІХ столітті як спроба практичного застосування філософського знання . і ця спроба виявилася настільки вдалою, що сьогодні психологія – це дуже розгалужена наука.

Основні розділи психології як науки:

Загальна психологія – галузь психологічної науки, яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Психологія особистості – галузь науки, яка вивчає закономірності формування людини як суб’єкта життєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини, процес соціалізації.

Вікова психологія – галузь психологічної науки, що вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Акмеологія – галузь психологічної науки, що виникла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін. Вона вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Геронтопсихологія – галузь психологічної науки, яка вивчає явища і процеси, пов’язані зі старінням організму, властивими йому інволюційними тенденціями (притупленням окремих психічних функцій, затуханням окремих процесів, спадом активності особи). Предметом геронтопсихології є з’ясування психологічних аспектів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості (самотворчості) – галузь науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість – це відкриття себе, самовираження власного “Я”, самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Диференціальна психологія – це галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні характеристики, причини та наслідки.

Психофізіологія – галузь науки, що вивчає закономірності співвідношення психічного й фізіологічного для встановлення психофізіологічних закономірностей та механізмів життєдіяльності, розвитку, навчання та праці людини.

Історія психології – галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому із них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв’язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрями досліджень у зв’язку з “духом часу”.

Історична психологія – психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання особистості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи (В.Вундт); специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів; закономірності соціогенезу вищих психічних функцій у їхньому загальному історичному розвитку; специфіка побудови свідомості в різних суспільно-економічних формаціях.

Етнопсихологія – міждисциплінарна галузь знання, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів, механізми групової психології всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними (народності, нації).

Психологія культури – галузь науки, яка вивчає механізми процесів психічного відображення та створення людиною культурних цінностей, особливостей прояву та формування особистісних якостей людини в процесі інкультурації та має за мету розглянути культуру з позиції суб’єкта культуротворчої діяльності, його потреб, цінностей, родових відмінностей.

Соціальна психологія – галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп.

Психологія праці – галузь науки, що вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації праці (НОП).

Економічна психологія – галузь психології, що вивчає психологічні явища, пов’язані з виробничими відносинами людей. Виникла вона на перехресті соціальної психології, психології управління, психології праці з економічною наукою.

Політична психологія – галузь психологічної науки, що вивчає закономірності засвоєння норм демократичного суспільства, стимуляції активного ставлення до своїх політичних і громадянських прав, участі в розвитку культури законодавчої діяльності.

Психологія релігії – галузь психологічної науки, яка вивчає релігію як психологічний та соціально-культурний феномен, механізм процесів творення релігійних цінностей, соціально-психологічні умови формування релігійних уявлень, світосприймання, світорозуміння.

Юридична психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологію державно-правових явищ як цілісність, в якій органічно поєднується психологічне і юридичне і виділяються юридична й психологічна підсистеми, що перебувають у русі, розвитку й нерозривному зв’язку.

Психологія управління – галузь науки, яка вивчає психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів.

Психологія наукової творчості – галузь психології людської діяльності, що вивчає наукової діяльності з метою підвищення її ефективності.

Педагогічна психологія – вивчає психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення і розвиток індивідуальності, особистості й громадянина у педагогічному процесі.

Психологія обдарованості – це аналіз ресурсів особистості, її креативного потенціалу.

Медична психологія (патопсихологія, психотерапія, психогігієна) вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу паталогічного процесу, психологічні фактори етіології та патогенезу хвороби; клінічні, реабілітаційні, профілактичні аспекти, що пов’язані з психологією лікувальних впливів.

Психологія аномального розвитку – галузь психології, яка вивчає психологічні особливості аномальних дітей, дефект яких зумовлений дифузним ураженням кори головного мозку (розумово відсталі), порушенням діяльності аналізаторів (глухі, слабкозорі, сліпі), недорозвиненістю мови при збереженні слуху (алаліки, афазики).

Радіоекологічна психологія – галузь науки, що вивчає вплив радіоекологічного забруднення та особливостей соцієтальної психіки в забруднених регіонах на сприйняття індивідом “Я – образу”, його фізичного, психічного, соціального та духовного компонентів; а також вплив змін у навколишньому середовищі на проектування людиною майбутнього життєвого шляху.

Психологія діяльності в особливих умовах – галузь науки, яка вивчає психологічні закономірності поведінки людей в організаційних та антропотехнічних системах в умовах підвищеної відповідальності за людські життя і збереження техніки спеціального призначення.

Психологія спорту – галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності психічної діяльності індивідів і груп в умовах спортивної діяльності (тренування, змагання, відновлення).

Психологія соціальної роботи – галузь науки, яка вивчає психологічні особливості професійної діяльності, яка полягає у допомозі окремим особам, групам чи спільнотам і спрямована на розвиток чи відновлення здатності до соціального функціонування, а також на створення належно соціальних умов, які сприяли досягненню ними (тобто особами, групами, спільнотами) своїх цілей.

Консультативна психологія – це розділ знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги населенню, організаціям, установам, окремим людям.

Психодіагностика і прогнозування – це галузь психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально психологічних особливостей людини.

Психологічна реабілітація – це система медико-психологічних, педагогічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного й соціально-трудового статусу хворих та інвалідів, а також осіб, які перенесли захворювання, зазнали психічної травми в результаті ризької зміни соціальних відносин, умов життя і т.п.

Психофармакологія – галузь психології, що склалася на перехресті фармакології, медичної психології, патопсихології та нейрофізіології. Завдання фармакології – розробка і провадження ефективних лікарських засобів для лікування нервово психічних розладів, галюцинацій, психомоторного збудження, порушень пам’яті, депресії тощо.

 

 

 

 

3. Психіка людини як предмет інтересу і наукового вивчення

 

Одним з найпоширеніших є визначення психології як науки про душу. Проте сам термін і поняття «душа» виникли й пройшли певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія, психологія зробили його предметом свого дослідження.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї переважно життєве, а не пізнавальне начало, розглядаючи її у сукупності різнорідних визначень. Психея поєднує в собі різні сторони вихідних суперечностей і являє собою особливий тип причинних зв'язків, управляюче особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім'я. Те, що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про душу, психіку, які намагалися розв'язати наші давні предки, ще довго були предметом інтересу для нащадків.

Психею, чи душу, що відокремлюється від тіла людини, наприклад, під час сну чи після смерті і, по-друге, тілесну душу, що міститься в живому тілі, наприклад, у крові, нирках, чи в трупі. З цих двох уявлень про душу перше Вундт вважає більш пізнім. Воно виникло з двох джерел:

спостереження за фактами зупинки дихання після смерті;

сновидінь, в яких являється покійник, спостереження за проявами непритомності, екстазу тощо. Відповідно до свого подвійного походження вільна душа (Психея) являється, звичайно, у двох формах: тіні, чи привиду, й дихання.

Історія різних форм вірування в душу зводиться, за Вундтом, до трьох основних стадій:

примітивний анімізм, час панування чародійства й фетишизму;

тотемізм і манізм (культ предків);

віра у світ демонів (рослинних, надсилаючих хвороби, захищаючих та ін.).

Від чистого анімізму як необхідного способу мислення первісної людини відрізняється спіритизм, тобто віра в те, що духи не зв'язані з певним тілом і можуть довільно залишати свою оболонку і вільно носитися по землі й у повітрі.

Протилежністю спіритизму є фетишизм: оскільки духи можуть перебувати в будь-якому об'єкті, остільки ці об'єкти починають викликати шанування і поклоніння.

У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що-«душа є началом рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428 або 427 — 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як «ідеєю» — безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього Середньовіччя і шанується донині.

Так, А. Августин (354—430), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.

Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225— 1274) продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського з часом будуть покладені в основу раціоналістичного напряму в психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, — матеріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

В цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т. Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.

Сучасник Гоббса — французький філософ Р. Декорт (1596— 1650) стверджував, що існування душі й тіла — дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, «оживлює» тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. «Оживлення» тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний ґрунт для вивчення природи людини на основі принципу антропологічної цілісності.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв'язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза (1632— 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спінози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого — включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.

У XVIII ст. фундаментальні розробки у з'ясуванні природи психіки були здійснені французькими філософами Ж.Ламетрі, Д.Дідро, К.А.Гельвецієм, П.А.Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, Ламетрі (1709—1751) вважав, що під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, стверджував він, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом.

Протилежної думки щодо природи душі дотримувався Дж. Берклі (1685— 1753), ґрунтовно розробляючи ідею про те, що поза душею не існує видимого світу. Вихідний пункт його концепції — «esse регсірі» (бути у сприйманні). Чуттєве тіло є тільки комплексом таких якостей або ідей, які не існують окремо від сприймання їх розумом.

Д.Юм (1711—1776), продовжуючи розробку ідей свого попередника, доходить висновку, що не тільки матерія не виступає субстанцією, а й сам дух е лише сукупністю станів, що сприймаються.

У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі розв'язання психофізичної проблеми.

Психологія як вчення про інтенціональні акти свідомості була започаткована Ф.Брентано (1838— 1917). Психічні явища, на його думку, відрізняються своєю іманентною «об'єктивністю», в кожному психічному акті присутній і його об'єкт, тобто психічний акт завжди інтенціональний, включає суб'єктивну віднесеність до чогось, що не є суб'єктом. Тому психологія визначається як наука про психічні акти.

 

 

 

4 Психіки і мозок. Рефлекторна природа психіки.

Мозок і психіка

Індивідуальність особистості суттєво визначається специфікою взаємодії великих півкуль головного мозку. Встановлено, що психічні функції відповідним чином розподілені між правою і лівою півкулями(асиметрія). Вперше це було експериментально доведено в 60-ті роки ХХ століття професором психології каліфорнійського технологічного інституту Роджером Сперрі, за що в 1981 році йому було присуджено Нобелівську премію. Обидві півкулі здатні отримувати і переробляти інформацію в вигляді як образів, так і слів, але існує функціональна асиметрія головного мозку, тобто різна міра вираженості тих чи інших функцій в лівій і правій півкулях.

Функцією лівої півкулі є читання і рахування, взагалі переважаюче оперування знакової інформації. Ліва півкуля забезпечує можливість логічних роздумів, без яких не буває послідовності аналітичного мислення. Права півкуля оперує образною інформацією, легко сприймає просторові відношення, володіє музичним слухом, забезпечує емоційне ставлення до сприймання і розуміння об'єктів.

Обидві півкулі функціонують у взаємозв'язку. Функціональна асиметрія властива тільки людині і формується в процесі спілкування, де може скластись відносне домінування лівої чи правої півкулі. Не випадково фізіологи, які встановили пряму залежність між мірою асиметрії і розумовими здібностями, не схвально ставляться до існуючої давньої практики переучування лівшів, тому що спеціалізація півкуль при цьому може послабитись. Адже спеціалізація це стержнева дорога еволюції мозку і в першу чергу, мозку людини. Не даремно у людини вона виражена найсильніше.

Трудові навички, мовлення, мислення, пам'ять, увага, уява все це стало розвиватись так бурхливо і так продуктивно у людини завдяки гнучкості її мозку і вродженій здатності півкуль до розподілу обов'язків. Тепер на основі даних про функціональну асиметрію півкуль, фізіологи схильні до того, що еволюція продовжується і кінця на разі їй не видно.

Саме спеціалізація півкуль і дає змогу людині розглядати світ з двох різних точок зору, пізнавати його об'єкти, користуючись не лише словесно-граматичною логікою, але й інтуїцією з її просторово-образним підходом до явищ і миттєвим охопленням цілого. Спеціалізація півкуль ніби породжує в мозку двох співбесідників і створює фізіологічну основу для творчості.

Якщо на інтелектуальному рівні виключення правої півкулі особливо не відбивається, то емоційний стан різко змінився. Людину охоплює ейфорія. Весь пасивний її словник стає активним, але, разом з тим, людина залишається без творчого прояву. Повна протилежність відключення лівої півкулі. Творчість залишається, але від доброго настрою нема і сліду, наступає відчай і туманний скепсис, світ уявляється лише в чорному тоні.

І так, відключення правої півкулі супроводжується ейфорією, а лівої глибокою депресією. Ліва півкуля володіє великим запасом енергії і життєлюбства, тоді як права тривожною небезпекою, що діє стримуюче, повертаючи мозку не тільки творчі здібності, але й саму можливість нормально працювати.

Рефлекторна природа психічного

Психічне відображення за своїм характером є рефлекторним явищем. На це звернув увагу в свій час французький вчений Р. Декарт (1596 - 1650). Поняття рефлекс, яке в науку було введене Декартом, в перекладі з латинської означає відображення. Погляди Декарта при цьому були наївними і носили дуалістичний характер. Достатньо повно на початку ХІХ століття фізіологам вдалось вивчити спинномозкові рефлекси. Створення рефлекторної теорії психіки належить радянському фізіологу І. М. Сєченову (1829 - 1905) і його послідовнику Павлову І. П. (1849 - 1936).

І. М. Сєченов у своїй книзі "Рефлекси головного мозку" (1863) показав, що всі акти свідомого і несвідомого життя за способом свого походження є рефлекси. Він виділив у рефлексах 3 ланки:— початкова ланка зовнішнє подразнення і перетворення його органами чуття в процес нервового збудження, яке передається в мозок;— середня ланка центральні процеси в мозку (збудження і гальмування) і виникнення на їхній основі психічних явищ (відчуття, мислення, почуття, інше);— кінцева ланка зовнішні рухи і дії.

На думку Сєченова, рефлекси головного мозку починаються чуттєвим збудженням, продовжуються вірогідним психічним актом і закінчуються м'язовим рухом. Так як середня ланка не може бути відокремленою від початкової і кінцевої, то і всі психічні явища це не віддільна частина всього рефлекторного процесу, який має причину у зовнішнього для мозку реального світу.

Значення положень, висунених І. М. Сєченовим полягає в тому, що розкривається причинна обумовленість психічних явищ зовнішніми впливами.

Психіка розглядається як результат протікання фізіологічних процесів збудження і гальмування в корі головного мозку. А також як регулятор зовнішніх рухів і поведінки в цілому.

Проте, глибока експериментальна розробка рефлекторної теорії психіки належить І. П. Павлову, який створив нову галузь науки вчення про вищу нервову діяльність.

Вища нервова діяльність це поняття, яке узагальнює і психологію, і фізіологію вищої нервової діяльності, що ні в якому разі не означає тотожність останніх. В основі вищої нервової діяльності лежить умовний рефлекс, який є одночасно і фізіологічним, і психічним явищем. І. П. Павлов, розвиваючи ідеї І. М. Сєченова, побудував надійний фізіологічний фундамент для наукового розуміння психічних процесів.

 

Мозок  як матеріальний місток, який поєднує психіку із об’єктивним  світом.  Саме тому психіка людини залежить і від зовнішніх обставин і від внутрішнього світу людини.